Історія справи

Постанова ВССУ від 14.02.2024 року у справі №454/2859/22

Постанова

Іменем України

14 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 454/2859/22

провадження № 61-18146св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ситнік О. М., Петрова Є. В., Пророка В. В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Держава Україна в особі Державної казначейської служби України,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 14 червня 2023 року у складі судді Струс Т. В.та постанову Львівського апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року у складі колегії суддів Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

за позовом ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України

68,00 грн майнової шкоди (витрати на відправлення поштової кореспонденції) та 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої в результаті незаконних дій посадових (службових) осіб Печерського районного суду

м. Києва, що спричинило приниження честі, гідності та ділової репутації.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що 09 червня 2020 року він подав до Печерського районного суду м. Києва скаргу в порядку статей 8 40 55 Конституції України на бездіяльність посадових осіб Офісу Генерального прокурора стосовно невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

04 листопада 2020 року він направив судді Печерського районного суду м. Києва Соколову О. М., у провадженні якого перебувала його скарга, звернення, в якому просив надіслати на його адресу процесуальний документ за наслідками розгляду скарги.

У подальшому відносно результатів розгляду його скарги він звертався 04 березня 2021 року до голови Печерського районного суду м. Києва, 15 квітня 2021 року - до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, 24 квітня 2021 року - повторно до голови Печерського районного суду м. Києва, та лише 25 травня 2021 року отримав копію ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 20 серпня 2020 року у справі № 757/24808/20-к про відмову у задоволенні скарги.

Він не був присутнім у судовому засіданні 20 серпня 2020 року, тому посадові особи Печерського районного суду м. Києва зобов`язані були наступного дня після постановлення ухвали Печерського районного суду м. Києва від 20 серпня 2020 року направити її копію на його адресу. У порядку розгляду звернень від 04 листопада 2020 року та 04 березня 2021 року посадові особи Печерського районного суду м. Києва зобов`язані були надіслати йому копію ухвали протягом трьох днів після отримання відповідних звернень. Проте таких дій вони не вчинили, чим завдали йому моральної шкоди, що полягає у душевних стражданнях, пов`язаних із незаконним рішенням, приниженням честі й гідності, ділової репутації, порушенням нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовжувати активне громадське життя, порушенням відносин з оточуючими, неможливістю захистити свої права. Розмір завданої моральної шкоди оцінив у 1 000 000,00 грн та просив стягнути її з держави.

На направлення засобами поштового зв`язку звернень до суду й Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини він витратив 68,00 грн, що є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню державою.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

07 жовтня 2022 року ухвалою Сокальського районного суду Львівської області відмовлено у відкритті провадження у справі в частині вимог до Печерського районного суду м. Києва з тих підстав, що вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

13 березня 2023 року постановою Львівського апеляційного суду ухвала Сокальського районного суду Львівської області від 07 жовтня 2022 року залишена без змін та не є предметом касаційного оскарження у цій справі.

14 червня 2023 року рішенням Сокальського районного суду Львівської області у задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

30 жовтня 2023 року постановою Львівського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 14 червня 2023 року залишено без змін.

Відмову у позові до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України суд першої інстанції мотивував тим, що дії судді Печерського районного суду м. Києва при розгляді скарги позивача та наступних його звернень не визнані незаконними, а тому твердження позивача з цього приводу є безпідставними та не підтверджені жодними доказами. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом. З наданих позивачем доказів не вбачається, в чому полягає ця шкода, з яких міркувань позивач виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про недоведеність позивачем належними доказами самого факту протиправності описаних в позовній заяві дій (бездіяльності) посадових осіб Печерського районного суду м. Києва, а також факту заподіяння йому внаслідок таких дій шкоди, зазначив, що позивачем не доведено наявності усіх трьох складових частин, які є обов`язковими для настання цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

20 грудня 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 14 червня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року, просить судові рішення скасувати та задовольнити його позов.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її матеріали із Сокальського районного суду Львівської області.

У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

07 лютого 2024 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Пророка В. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 8 22 40 55 56 129 129-1 Конституції України, статей 22 23 1166 1167 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 10 12 78 81 82 263 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у подібних правовідносинах.

Заявник зазначав, що суди в оскаржуваних рішеннях не вказали, чи порушені гарантовані йому Конституцією України права; не зазначили про подані сторонами на обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; не послалися на відповідні норми права, на підставі яких відмовлено у позові. Він довів незаконність дій Печерського районного суду м. Києва при направленні йому судового рішення та при розгляді його звернень, тому суди мали захистити його права, відшкодувати завдану майнову та моральну шкоду. Суди не дотрималися вимог процесуального закону щодо встановлення фактичних обставин справи, дослідження доказів, законності й обґрунтованості судового рішення.

У касаційній скарзі заявлені клопотання про вирішення питання стосовно звернення до Конституційного Суду України з поданням про тлумачення статті 56 Конституції України та внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходив.

Фактичні обставини справи

09 червня 2020 року ОСОБА_2 подав до Печерського районного суду м. Києва скаргу на бездіяльність посадових осіб Офісу Генерального прокурора стосовно невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 20 серпня 2020 року у справі № 757/24808/20-к у задоволенні скарги ОСОБА_2 на бездіяльність уповноважених посадових осіб Офісу Генерального прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, відмовлено.

04 листопада 2020 року ОСОБА_2 направив судді Печерського районного суду м. Києва Соколову О. М., в провадженні якого перебувала його скарга, звернення, в якому просив надіслати на його адресу процесуальний документ за наслідками розгляду його скарги.

У подальшому відносно результатів розгляду його скарги він звертався 04 березня 2021 року до голови Печерського районного суду м. Києва, 15 квітня 2021 року - до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, 24 квітня 2021 року - повторно до голови Печерського районного суду м. Києва.

Відповідно до копії листа Уповноваженого Верховної Ради України з прав людинивід 17 травня 2021 року Печерський районний суд м. Києва направляв копію ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 20 серпня 2020 року на адресу позивача 12 листопада 2020 року та повторно 11 травня 2021 року.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстави, передбаченої у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що, виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (частини 1, 2 статті 1166 ЦК України).

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) зазначено, що, застосовуючи статті 1173 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

За змістом частини другої статті 2 ЦК України одним із учасників цивільних відносин є держава Україна. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття170 ЦК України). За змістом статті 173 ЦК України, яка має назву «Представники держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад», у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави за спеціальними дорученнями можуть виступати органи державної влади.

З огляду на вказані приписи Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками та набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка самої держави у конкретних, зокрема, цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, у які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу (див. постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18 (пункт 21), від 18 березня 2020 року у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 15 лютого 2022 року у справі № 910/6175/19 (пункт 7.45), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 34), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.5), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 37)).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.17) і № 922/1830/19 (пункт 7.2), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 35), від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (пункт 8.6), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 38)).

Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 5 жовтня 2022 року у справах № 923/199/21 (пункт 8.18) і № 922/1830/19 (пункт 7.3), від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (пункт 55), від 12 липня 2023 року у справі № 757/31372/18-ц (пункт 38)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) зазначено, що держава відповідає за своїми зобов`язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 ЦК України). Це правило стосується як договірної, так і позадоговірної відповідальності держави. З огляду на те, що саме держава наділяє її органи майном, зокрема, коштами, ці органи не мають власного майна. Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі незалежно від того, на якому казначейському рахунку вони обліковуються. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати цих коштів є Держава Україна. Тому у спорі щодо відшкодування завданої державою шкоди у грошовому еквіваленті суд стягує відповідні суми саме з Державного бюджету України, а не з конкретних рахунків органу державної влади, що представляє інтереси держави у спірних правовідносинах.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. За змістом статей 1173 1174 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини. Водночас потерпілий має довести належними доказами факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт того, що відповідач є заподіювачем шкоди.

Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади майнової та моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

У цій справі ОСОБА_2 пов`язує завдання йому майнової та моральної шкоди з бездіяльністю посадових осіб Печерського районного суду м. Києва стосовно: своєчасного надсилання йому ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 20 серпня 2020 року; належної відповіді на його звернення від 04 листопада 2020 року та 04 березня 2021 року щодо результатів розгляду судом поданої ним у червні 2020 року скарги на бездіяльність посадових осіб Офісу Генерального прокурора стосовно невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

07 жовтня 2022 року ухвалою Сокальського районного суду Львівської області відмовлено у відкритті провадження у справі в частині вимог до Печерського районного суду м. Києва з тих підстав, що оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається; суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Такі висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19), від 08 жовтня 2020 року у справі № 826/56/18 (провадження № 11-190апп20), від 26 лютого 2020 рокуу справі № 280/1334/19 (провадження № 11-823апп19) та ними керувалися суди, закриваючи провадженні у справі в частині вимог до Печерського районного суду м. Києва, що не оскаржено та не є предметом касаційного перегляду у справі.

Стосовно незакритої частини позовних вимог суди мали встановити наявність або відсутність підстав для відшкодування позивачеві шкоди з боку Держави Україна в особі Державної казначейської служби України.

Відмовляючи у позові, суди виснували про недоведеність позивачем належними доказами самого факту протиправності описаних в позовній заяві дій (бездіяльності) посадових осіб Печерського районного суду м. Києва, а також факту заподіяння йому внаслідок таких дій шкоди.

Стаття 1176 ЦК України закріплює приписи про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю спеціальних суб`єктів, зокрема, суду. Тому приписи статті 1176 ЦК України єспеціальними щодо приписів статей 1166 і 1167 цього Кодексу та визначають випадки, в яких може бути заявлена позовна вимога про відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.

Шкода, завдана, зокрема, фізичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили (частина п`ята статті 1176 ЦК України).

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах (частина шоста статті 1176 ЦК України).

Заявлену до Державної казначейської служби України вимогу позивача про відшкодування майнової і моральної шкоди суди визнали необґрунтованою через недоведеність позивачем обставин протиправності дій посадових осіб Печерського районного суду м. Києва при направленні йому копії ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 20 серпня 2020 року, адже вказана ухвала направлялася ОСОБА_2 на вказану ним адресу 12 листопада 2020 року та повторно 11 травня 2021 року.

Із поданих позивачем доказів та обґрунтувань суди не встановили порушень посадовими особами Печерського районного суду м. Києва при розгляді звернень ОСОБА_2 від 04 листопада 2020 року та 04 березня 2021 року щодо результатів розгляду судом поданої ним у червні 2020 року скарги на бездіяльність посадових осіб Офісу Генерального прокурора.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що він довів незаконність дій посадових осіб Печерського районного суду м. Києва при направленні йому судового рішення та при розгляді його звернень, тому суди мали захистити його права, стягнути на його користь відшкодування завданої майнової та моральної шкоди, є безпідставними та зводяться до переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справі «Пономарьов проти України»).

Верховний Суд є судом права, а не судом фактів, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку.

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_2 посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 8 22 40 55 56 129 129-1 Конституції України, статей 22 23 1166 1167 1176 ЦК України, статей 10 12 78 81 82 263 ЦПК України у подібних правовідносинах.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України скаржник повинен обґрунтувати, в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно). При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ЦПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, судами попередніх інстанцій при вирішенні спору не було застосовано статті 8 22 40 55 56 129 129-1 Конституції України, статті 22 23 ЦК України, тому доводи касаційної скарги про необхідність формування висновку Верховного Суду щодо застосування статей 8 22 40 55 56 129 129-1 Конституції України, статей 22 23 ЦК України у спірних правовідносинах є безпідставними, адже суди попередніх інстанцій не застосовували вказані норми і не покладали їх в основу своїх рішень.

Стосовно доводів заявника про необхідність формування висновку Верховного Суду щодо застосування статей 1166 1167 1176 ЦК України, у цій частині касаційної скарги ОСОБА_2 не навів обґрунтувань помилки судів попередніх інстанцій при застосуванні зазначених норм права.

Положення статей 10 12 78 81 82 263 ЦПК України є загально процесуальними вимогами стосовно принципів цивільного процесу, дослідження доказів та обґрунтованості судового рішення, ними керуються судді усієї мережі судів загальної юрисдикції в Україні, тому формування висновку Верховного Суду щодо застосування наведених норм має бути зумовлене правовою проблемою у практиці їх застосування та необхідністю формування єдиної правозастосовчої практики щодо спірного питання. Таких обставин заявник у касаційній скарзі не наводить.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів, касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо клопотань про внесення Верховним Судом до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України та конституційності постанови Пленуму Верховного Суду України

У касаційній скарзі заявлені клопотання про вирішення питання стосовно звернення до Конституційного Суду України з поданням про тлумачення статті 56 Конституції України та внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд висновує, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України приймає Пленум Верховного Суду.

У зв`язку з неоднозначним, на думку скаржника, застосуванням судами у цій справі статей 8 40 55 56 124 Конституції України заявник, керуючись статтею 147, пунктом 1 статті 150 Конституції України, статтями 17, 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішенням Європейського суду з прав людини від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України», просив Верховний Суд звернутися до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України, а саме стосовно того, чи має право ОСОБА_2 на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб органів державної влади (судами), і чи може це право бути обмежене, у яких випадках, на підставі яких норм Конституції України.

Тобто заявлене клопотання за змістом не стосується тлумачення статті 56 Конституції України та роз`яснення змісту і мети правових норм, яке є загальнообов`язковим для всіх суб`єктів їх застосування і реалізації, а спрямоване на встановлення факту порушення суб`єктивного права ОСОБА_2 на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди та захисту цього права, тобто вирішення спору по суті.

Верховний Суд не встановив підстав, визначених частиною шостою статті 10 ЦПК України, для внесення подання до Конституційного Суду України як щодо неконституційності спеціальних положень ЦК України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин та визначають порядок відшкодування, зокрема моральної шкоди, так і щодо тлумачення положень статті 56 Конституції України.

З огляду на викладене відсутні підстави для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення статті 56 Конституції України, відповідне клопотання ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Немає підстав й для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо конституційності постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», оскільки Законом України «Про Конституційний Суд України» визначено, що конституційне подання може бути подано щодо: визнання акта (його окремих положень) неконституційним; офіційного тлумачення Конституції України.

Актами, які можуть бути предметом розгляду щодо відповідності Конституції України, є: закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Постанови Пленуму Верховного Суду України до цього переліку не включені, а тому не є тими актами, щодо яких можливо звернутися з конституційним поданням.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 389 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 14 червня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. М. Ситнік Є. В. Петров В. В. Пророк